собор книга олесь гончар
Собор книга олесь гончар
У жодній енциклопедії світу не знайти вам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. Без звички навіть трохи дивно звучить: Зачіплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. І так пішло. В давні, в дозаводські часи було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Січ, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отоді, може, котрийсь козак і зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династії.
Живуть на Зачіплянці здебільшого праведні люди, або, як Микола-студент сказав би, правильні. Роботяги. Металурги. Ті, чиє життя розбите на зміни, денні і нічні. З одного краю селища сага блищить, з другого – облуплений собор біліє. Старовинний, козацький. А перед вікнами селища, за вишняками, за Дніпром, ніч крізь ніч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжується метал. Небо тремтить і глибшим стає щоразу, коли металургійний випліскує заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлаків.
Буре небо над містом, бурі дими.
Опівночі, після того, як промчить, прошурхоче велосипедами нічна зміна у бік заводів; і, зморена денними клопотами, Зачіплянка нарешті поринає в сон, і висне над нею з просторів неба місяць зеленорогий, собор стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в бажанні розгадати дивні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій.
Заводи дають плавку, і, мов над вулканами під час виверження, заграви бурхають у небо, і вся глибінь його, враз оживши, починає дихати, пульсувати: відблиски неба грають ночами на стінах собору, на його верхах. Якщо о такій порі повертається з інституту Микола Баглай, студент металургійного, то він, ясна річ, зупиниться на майдані і за звичкою послухає собор, його мовчання, послухає оту не кожному доступну «музику сфер». Зачувши людину, замушкотить на соборі плавнева лелека, що вимостила собі гніздо в риштованні, обкинутому довкола однієї з бокових бань. Тільки став, задер голову – уже занепокоїлась, заворушилась, чи загравою розбуркана, чи за лелечат тривожиться, щоб не повипадали з гнізда. Підвелася над гніздом, і між плавкими обрисами куполів вималювався ще один обрис – граціозний, на високій нозі силует.
Стоїть птаха, поглядає з соборної висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що віддалік поблискує при місяці плесом, озирає сріблясті шатра акацій, що окутали Зачіплянку густим медвянистим духом.
Материзна все тут, предківщина студентова. Віки промовляють до нього в цей опівнічний час, коли вже не джмелять моторчики по садках, не шелестить вода із шлангів і над заколисаною в місячнім сяйві Зачіплянкою, над її тихими вуличками панує тільки червона сторожкість неба та спокійна ясність собору. Вночі собор ніби ще величавіший, ніж удень. І ніколи не набридає студентові на нього дивитись. Один із тих велетів тисячолітніх, що розкидані по всій планеті, – то мов похмурі цитаделі стоять з щілинами вікон-бійниць, то стрілчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань відтворюють образ неба… Серед людських поколінь, серед текучих віків височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам’яними химерами, вкарбувавши в собі пристрасті епох. І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть… собори! І вони;, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!
Так буде, студент певен цього.
Безвітряно, і коксохімівського диму сьогодні не чути. Медом акацій пахне зачіплянська вуличка Весела. Споришем затяглась під парканами, а посередині пухкий килим пилюки, і по ньому легко пахкають студентські, розбиті на тренуваннях кеди. Хоч нікуди ще хлопець і не літав, а йде по зачіплянському килиму, мов космонавт.
Для нього, для Баглая-молодшого, тут епіцентр життя. Тут чутніше, ніж будь-де, промовляє до тебе навколишній світ своєю мудрою нічною тишею, химерною рослинною в’яззю на відбілених місяцем шлакових стінах. Вночі при місяці більше, ніж удень, вражає тебе оце розкошисте зачіплянське бароко з кетяжистих акацій та виноградного буйнолистя. Все змінилося, розрослось, переплелось, і в усьому, в єдності всього – гармонія. І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти… Спочиває Весела, натрудившись, нагаласувавшись за день, розметавши натовпи своїх сірих, канючливих клопотів. Міцно спить під наркозом акацій, що аж до відчинених вікон звисають своїм рясним сріблястим суцвіттям. Не видно ні веранд, ні парканів, ні нужників – все повите нічними фантазіями акацій, химер’ям тіней. Тиша, сон і цвіт. Щось є чаклунське в таємничості нічного цвітіння, в місячнім мареві й тиші цих світлих акацієвих ночей. Все у спочинку, тільки дихають повно легені неба та височить над селищем собор, чатує зачіплянські сни й сновидіння.
Повагом чвалає Баглай-студент у своєму трикотажному спортивному костюмі, щось намугикує йдучи. Запізнілий гук чути десь на Клинчику, йому відгукнулося на Циганівці чи на Колонії, хочеться й студентові гогокнути на всю горлянку, та, проте, совісно, люди ж сплять, тому й далі тільки впівголоса мугиче щось незрозуміле Зачіплянці, як і його інтеграли.
Крім Баглая-молодшого, є ще Баглай-старший, ідо за свій темперамент та задерикуватість раніше був знаний на селищах як Іван-дикий, чи Іван-рудий, а з певного часу відомий більше як «отой Баглай, що в Індії», або просто Віруньчин Іван. 3ійшлися характерами Іван та Вірунька. Живуть душа в душу, біля їхнього двору, ніби знак ідилічної згоди в сімействі, під навислим цвітом акацій – лавиця чепурненька, зручна, з бильцем. Лавка, можна сказати, історична. Невдовзі після одруження Іван власноручно змайстрував її, щоб можна було вийти увечері й посидіти при тихих зорях з молодою дружиною в парі. Вгадав, видно, Іван вибрати місце якраз там, може, лавку спорудив, де пращури колись сиділи на колодках. Бо як вечір, так і збіговисько біля лавки, з усієї вулиці – сюди, наче їм тут каша закопана. Цілий вечір товчуться під вікном, на гітарах бренькають. Доки Іван був дома, не раз гульки розганяв, в самих трусах вискакував, сухоребрий, закудланий зі сну, витрішкуватий, злий:
– Ану, киш мені звідси, гайдуряки, варакути! Як ви мені вбрунькались! Після зміни й відпочити не дають.
Здавна відомо, що заборонений плід – найсолодший. Живе за Баглаями, у бік саги, Ягор Катратий, запеклий садолюб. Одного літа, коли в садку його виноград наливався гронами, намислив старий поставити над кущами електропастуха. Тільки шарпне яке-небудь шпаченя за кущ – уже і «єсть контакт!», уже деренчить дзвінок у дідовій хаті, – вискакує розкошланий господар по тривозі. Звичайно, після цього нововведення навіть ті, кого раніше й не приманював Ягорів садок, тепер не минали нагоди потрясти кущі – цілу ніч дзвінок у хаті не змовкав. Довелося відмовитись старому від своєї раціоналізації. Те ж саме і з Івановою лавкою.
Зараз лавка вільна, – чи не тому й вільна, що господаря в хаті нема, що нікому вискакувати та полохати? Сама наче запрошує: сядь, студенте, відпочинь після трудів праведних! Навіть можна прилягти на лавці горілиць та ще й тут помугикати до нічних світил.
Олесь Гончар: Собор
Здесь есть возможность читать онлайн «Олесь Гончар: Собор» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию). В некоторых случаях присутствует краткое содержание. категория: Классическая проза / на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале. Библиотека «Либ Кат» — LibCat.ru создана для любителей полистать хорошую книжку и предлагает широкий выбор жанров:
Выбрав категорию по душе Вы сможете найти действительно стоящие книги и насладиться погружением в мир воображения, прочувствовать переживания героев или узнать для себя что-то новое, совершить внутреннее открытие. Подробная информация для ознакомления по текущему запросу представлена ниже:
Собор: краткое содержание, описание и аннотация
Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Собор»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.
Олесь Гончар: другие книги автора
Кто написал Собор? Узнайте фамилию, как зовут автора книги и список всех его произведений по сериям.
Возможность размещать книги на на нашем сайте есть у любого зарегистрированного пользователя. Если Ваша книга была опубликована без Вашего на то согласия, пожалуйста, направьте Вашу жалобу на info@libcat.ru или заполните форму обратной связи.
В течение 24 часов мы закроем доступ к нелегально размещенному контенту.
Собор — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком
Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Собор», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.
Олесь Терентійович Гончар
У творчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім’я шанується в усьому світі, роман «Собор» посідає особливе місце. Прийшовши до читачів наприкінці шістдесятих, твір одразу ж опинився у вирі пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо і неприховане прозвучав заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам’ятства, звироднілого кар’єризму і браконьєрства. Офіційні кола сприйняли «Собор» різко негативно, адже роман, відкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдські, гуманістичні цінності.
Після організованих тоталітарним режимом лютих цькувань «Собору» твір було вилучено з бібліотек, книгарень та видавничих планів на довгі двадцять років.
У цій, повнішій, авторській редакції «Собор» виходить уперше.
У жодній енциклопедії світу не знайти вам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. Без звички навіть трохи дивно звучить: Зачіплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. І так пішло. В давні, в дозаводські часи було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Січ, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отоді, може, котрийсь козак і зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династії.
Буре небо над містом, бурі дими.
Опівночі, після того, як промчить, прошурхоче велосипедами нічна зміна у бік заводів; і, зморена денними клопотами, Зачіплянка нарешті поринає в сон, і висне над нею з просторів неба місяць зеленорогий, собор стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в бажанні розгадати дивні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій.
Стоїть птаха, поглядає з соборної висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що віддалік поблискує при місяці плесом, озирає сріблясті шатра акацій, що окутали Зачіплянку густим медвянистим духом.
ЛитЛайф
Жанры
Авторы
Книги
Серии
Форум
Гончар Олесь
Книга «Собор»
Оглавление
Читать
Помогите нам сделать Литлайф лучше
Олесь Гончар (Александр Терентьевич Гончар) родился 3 апреля 1918 года на Полтавщине. Осенью 1938 года поступил на филологический факультет Харьковского государственного университета.
В июне 1941 года в составе студенческого добровольческого батальона ушел на фронт. Был дважды ранен; награжден орденами Славы, Красной Звезды, тремя медалями «За отвагу», «За оборону Киева».
После демобилизации в 1946 году закончил Днепропетровский государственный университет.
В течение двенадцати лет (1959–1971 гг.)
Олесь Гончар возглавлял Союз писателей Украины; в настоящее время член бюро секретариата правления Союза писателей СССР.
Кандидат в члены ЦК КПСС, член ЦК Компартии Украины. Депутат Верховного Совета СССР. Академик АН Украинской ССР. Лауреат Ленинской и Государственных премий. Герой Социалистического Труда.
В 1946–1948 годах опубликовал трилогию «Знаменосцы». В последующие годы вышли книги рассказов и повестей, а также романы: «Таврия» (1952), «Перекоп» (1957), «Человек и оружие» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Берег любви» (1976), «Твоя заря» (1980).
Книги О. Гончара переведены на многие языки.
Ни в одной энциклопедии мира не найти вам этой Зачеплянки. А она есть, существует в реальности. Без привычки даже странно звучит: Зачеплянка. Когда-то здесь кто-то за что-то зацепился. И так пошло. Будто бы в давние, в дозаводские времена стояло на этом месте большое село, изготовлявшее копья запорожцам. По пути на Сечь казаки сворачивали сюда, чтобы запастись копьями. Вот тогда какой-то казак, видимо, и зацепился тут за местную молодицу, положив начало династии.
Живут в Зачеплянке в большинстве своем праведные люди, или, как сказал бы Микола-студент, правильные. Работяги. Металлурги. Те, чью жизнь составляют смены, дневные и ночные. С одного края поселка — сага водой блестит, с другого — облупленный собор на майдане белеет. Старинный, казацкий. А перед окнами поселка, за вишняками, за Днепром из ночи в ночь полыхает зарево домен, вулканится багряно. Там рождается металл. Небо всякий раз вроде подымается, становится глубже, когда завод выплескивает зарева, извергая с крутого берега лаву раскаленного шлака.
Бурое над городом небо, бурые дымы.
В полночь, когда промчит, прошуршит велосипедами в сторону заводов ночная смена, а Зачеплянка, уставшая от дневных забот, наконец погрузится в сон и когда повиснет над нею в просторах неба месяц зеленорогий, собор в такую пору стоит над поселками в раздумье, один среди тишины, среди светлой акациевой ночи, похожей скорее даже не на ночь, а на какую-то, сказать бы, антиночь. Она тут необычайна, эта антиночь, она как бы околдована видением собора, заворожена немой музыкой его округлых, гармонически соединенных куполов, нарастающих ввысь ярусов, его певучих линий. Для нее, затаившейся в желании разгадать давние какие-то загадки, расшифровать тайнописи веков, собор еще полон далекой музыки, гремит обвалом литургий, откликается эхом православных месс, песнопениями, шепчет жаждой отпущений, он еще полон грехов, в которых здесь каялись, исповедями и слезами, экстазом человеческих надежд и порывов…
Заводы дают плавку, выплескивают зарева вулканических извержений, и вся глубина неба, вмиг ожив, начинает дышать, пульсировать; отблески неба играют по ночам на стенах собора, на его куполах.
Если в такое время возвращается из института Микола Баглай, студент металлургического, то он, ясное дело, остановится на майдане, закинет голову и по привычке послушает собор, его молчание, прислушается к той, не каждому доступной, «музыке сфер». Почуяв человека, встрепенется на соборе плавневая аистиха, вымостившая себе гнездо на лесах, которыми обнесен один из боковых куполов… Только приостановился студент — уже встрепенулась, зашевелилась, не то заревом обеспокоена, не то об аистятах своих тревожится, как бы из гнезда не выпали. Поднялась над гнездом, и между плавными очертаниями куполов вырисовывается еще один контур — грациозный, на высокой ноге силуэт.
Стоит птица, поглядывает с соборной высоты на излюбленную свою сагу с лягушатами, что при свете месяца поблескивает поодаль плесом, озирает серебристые шатры акаций, окутавших Зачеплянку медвяным своим духом.
Все здесь родное студенту, земля отцов его и дедов. Века говорят с ним в этот час полуночной тишины, когда уже не жужжат моторчики в садах, не журчит вода из шлангов и над уснувшей в лунном свете Зачеплянкой, над ее тихими улочками царит лишь багровая настороженность неба да спокойная ясность собора. Ночью собор как будто еще величавее, чем днем. И никогда студенту не надоедает на него смотреть. Один из тех исполинов тысячелетних перед тобой, что разбросаны по всей планете, — то, словно мрачные цитадели, стоят они со щелями окон-бойниц, то стрельчатыми шпилями где-то врезаются в тучи, то плавной покатостью куполов воссоздают подобие неба… Среди сменяющихся человеческих поколений, среди преходящих веков высятся они нерушимо, опоясавшись резьбой, воссоздающей некие символы, каменными химерами, вгранив в себя страсти ушедших эпох. И когда те, далекие, грядущие, явившись из глубин мирозданья, приблизятся когда-нибудь к нашей планете, первое, что их поразит, несомненно будут… соборы. И те, звездные, они тоже станут доискиваться тайны пропорций, идеальной гармонии мысли и материала, будут искать никем не разгаданные формулу вечной красоты!
Так будет, студент убежден в этом.
Безветренно, и коксохимовского дыма сегодня не чувствуется. Медом акаций полнится нынче зачеплянская улица Веселая. Спорышем поросла вдоль заборов, а посредине пушистый ковер пыли, и по нему легко топают студенческие, разбитые на тренировках кеды. Хотя никуда еще парень и не летал, а идет по зачеплянскому ковру, будто космонавт…
Для него, для Баглая-младшего, тут эпицентр жизни. Тут слышнее, чем где бы то ни было, говорит с тобой окружающий мир своею мудрой ночной тишиной, своею причудливой растительной вязью на отбеленных луною шлаковых стенах. Ночью особенно поражает тебя это буйное зачеплянское барокко ветвистых белых акаций и виноградного пышнолистья. Все причудливо изменилось, разрослось, переплелось, и во всем, в единстве всего — гармония. И самый смысл бытия — не в том ли он, чтобы приобщаться к этой красоте летних ночей, жить в мудром согласии с природой, познать наслаждение труда и поэзию человеческих отношений? Не в том ли высшее знание, чтобы научиться этим дорожить, обрести потребность все это беречь… Отдыхает Веселая, натрудившись, нашумевшись за день, разогнав сонмище своих серых докучливых забот. Крепко спит под наркозом акаций, которые аж до открытых окон свисают гроздьями своих серебристых соцветий. Не видно ни веранд, ни заборов, ни нужников, — все окутано ночными фантазиями акаций, причудливостью теней. Тишина, сон и цветенье, — есть что-то колдовское и таинственное в ночной жизни растений, в лунном мареве и тишине этих светлых акациевых ночей. Все отдыхает, только небо дышит глубоко над домнами да высится над поселками собор, сторожит сон и сновидения зачеплянцев.
Медленно шагает Баглай-студент в трикотажном спортивном костюме, что-то мурлычет себе под нос. Запоздалый гук слышен где-то на Клинчике, ему откликнулось на Цыгановке, потом на Колонии, хочется и студенту гукнуть во все горло, да как-то совестно, люди же спят, — поэтому он и дальше мурлычет вполголоса что-то непонятное Зачеплянке, как и его интегралы.
Кроме Баглая-младшего есть еще Баглай-старший, прозванный в поселке за свою горячность и задиристость Иваном-диким, а с некоторых пор он известен больше как «Баглай, что в Индии» или просто «Верунькин Иван». Сошлись характерами Иван и Верунька, ничего не скажешь. Живут душа в душу, возле их двора, как знак идиллического согласия в семействе, под нависшим цветом акаций — скамейка аккуратненькая, удобная, со спинкой. Скамья, можно сказать, историческая. Вскоре после женитьбы Иван собственноручно смастерил ее, чтобы можно было выйти вечерком и посидеть при тихих звездах рядышком с молодою супругою. Видать, удачно выбрал Иван место, как раз там лавку соорудил, где и пращуры, наверно, сиживали на колодах. Что-то тянет сюда людей. Как вечер, так и сходбище у скамейки, будто тут и впрямь каша закопана. Целый вечер хлопцы толкутся под окном, на гитарах бренчат. Пока Иван был дома, не раз сборище разгонял, в одних трусах выскакивал, сухоребрый, взлохмаченный со сна, лупоглазый:
Собор
Олесь Гончар
У творчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім’я шанується в усьому світі, роман «Собор» посідає особливе місце. Прийшовши до читачів наприкінці шістдесятих, твір одразу ж опинився у вирі пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо і неприховане прозвучав заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам’ятства, звироднілого кар’єризму і браконьєрства. Офіційні кола сприйняли «Собор» різко негативно, адже роман, відкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдські, гуманістичні цінності.
Після організованих тоталітарним режимом лютих цькувань «Собору» твір було вилучено з бібліотек, книгарень та видавничих планів на довгі двадцять років.
У цій, повнішій, авторській редакції «Собор» виходить уперше.
Напередодні виходу роману в житті творця «Собору» та в українській літературі відбулася важлива подія — Олеся Гончара першим з письменників України обрано почесним доктором літератури університету Альберти (Канада).
У жодній енциклопедії світу не знайти вам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. Без звички навіть трохи дивно звучить: Зачіплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. І так пішло. В давні, в дозаводські часи було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Січ, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отоді, може, котрийсь козак і зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династії.
Живуть на Зачіплянці здебільшого праведні люди, або, як Микола-студент сказав би, правильні. Роботяги. Металурги. Ті, чиє життя розбите на зміни, денні і нічні. З одного краю селища сага блищить, з другого — облуплений собор біліє. Старовинний, козацький. А перед вікнами селища, за вишняками, за Дніпром, ніч крізь ніч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжується метал. Небо тремтить і глибшим стає щоразу, коли металургійний випліскує заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлаків.
Буре небо над містом, бурі дими.
Опівночі, після того, як промчить, прошурхоче велосипедами нічна зміна у бік заводів; і, зморена денними клопотами, Зачіплянка нарешті поринає в сон, і висне над нею з просторів неба місяць зеленорогий, собор стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в бажанні розгадати дивні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій.
Заводи дають плавку, і, мов над вулканами під час виверження, заграви бурхають у небо, і вся глибінь його, враз оживши, починає дихати, пульсувати: відблиски неба грають ночами на стінах собору, на його верхах. Якщо о такій порі повертається з інституту Микола Баглай, студент металургійного, то він, ясна річ, зупиниться на майдані і за звичкою послухає собор, його мовчання, послухає оту не кожному доступну «музику сфер». Зачувши людину, замушкотить на соборі плавнева лелека, що вимостила собі гніздо в риштованні, обкинутому довкола однієї з бокових бань. Тільки став, задер голову — уже занепокоїлась, заворушилась, чи загравою розбуркана, чи за лелечат тривожиться, щоб не повипадали з гнізда. Підвелася над гніздом, і між плавкими обрисами куполів вималювався ще один обрис — граціозний, на високій нозі силует.
Стоїть птаха, поглядає з соборної висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що віддалік поблискує при місяці плесом, озирає сріблясті шатра акацій, що окутали Зачіплянку густим медвянистим духом.
Материзна все тут, предківщина студентова. Віки промовляють до нього в цей опівнічний час, коли вже не джмелять моторчики по садках, не шелестить вода із шлангів і над заколисаною в місячнім сяйві Зачіплянкою, над її тихими вуличками панує тільки червона сторожкість неба та спокійна ясність собору. Вночі собор ніби ще величавіший, ніж удень. І ніколи не набридає студентові на нього дивитись. Один із тих велетів тисячолітніх, що розкидані по всій планеті, — то мов похмурі цитаделі стоять з щілинами вікон-бійниць, то стрілчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань відтворюють образ неба. Серед людських поколінь, серед текучих віків височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам’яними химерами, вкарбувавши в собі пристрасті епох. І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть. собори! І вони;, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!
Так буде, студент певен цього.
Безвітряно, і коксохімівського диму сьогодні не чути. Медом акацій пахне зачіплянська вуличка Весела. Споришем затяглась під парканами, а посередині пухкий килим пилюки, і по ньому легко пахкають студентські, розбиті на тренуваннях кеди. Хоч нікуди ще хлопець і не літав, а йде по зачіплянському килиму, мов космонавт.
Для нього, для Баглая-молодшого, тут епіцентр життя. Тут чутніше, ніж будь-де, промовляє до тебе навколишній світ своєю мудрою нічною тишею, химерною рослинною в’яззю на відбілених місяцем шлакових стінах. Вночі при місяці більше, ніж удень, вражає тебе оце розкошисте зачіплянське бароко з кетяжистих акацій та виноградного буйнолистя. Все змінилося, розрослось, переплелось, і в усьому, в єдності всього — гармонія. І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти. Спочиває Весела, натрудившись, нагаласувавшись за день, розметавши натовпи своїх сірих, канючливих клопотів. Міцно спить під наркозом акацій, що аж до відчинених вікон звисають своїм рясним сріблястим суцвіттям. Не видно ні веранд, ні парканів, ні нужників — все повите нічними фантазіями акацій, химер’ям тіней. Тиша, сон і цвіт. Щось є чаклунське в таємничості нічного цвітіння, в місячнім мареві й тиші цих світлих акацієвих ночей. Все у спочинку, тільки дихають повно легені неба та височить над селищем собор, чатує зачіплянські сни й сновидіння.
Повагом чвалає Баглай-студент у своєму трикотажному спортивному костюмі, щось намугикує йдучи. Запізнілий гук чути десь на Клинчику, йому відгукнулося на Циганівці чи на Колонії, хочеться й студентові гогокнути на всю горлянку, та, проте, совісно, люди ж сплять, тому й далі тільки впівголоса мугиче щось незрозуміле Зачіплянці, як і його інтеграли.
Крім Баглая-молодшого, є ще Баглай-старший, ідо за свій темперамент та задерикуватість раніше був знаний на селищах як Іван-дикий, чи Іван-рудий, а з певного часу відомий більше як «отой Баглай, що в Індії», або просто Віруньчин Іван. 3ійшлися характерами Іван та Вірунька. Живуть душа в душу, біля їхнього двору, ніби знак ідилічної згоди в сімействі, під навислим цвітом акацій — лавиця чепурненька, зручна, з бильцем. Лавка, можна сказати, історична. Невдовзі після одруження Іван власноручно змайстрував її, щоб можна було вийти увечері й посидіти при тихих зорях з молодою дружиною в парі. Вгадав, видно, Іван вибрати місце якраз там, може, лавку спорудив, де пращури колись сиділи на колодках. Бо як вечір, так і збіговисько біля лавки, з усієї вулиці — сюди, наче їм тут каша закопана. Цілий вечір товчуться під вікном, на гітарах бренькають. Доки Іван був дома, не раз гульки розганяв, в самих трусах вискакував, сухоребрий, закудланий зі сну, витрішкуватий, злий:
— Ану, киш мені звідси, гайдуряки, варакути! Як ви мені вбрунькалисьі Після зміни й відпочити не дають.
Здавна відомо, що заборонений плід — найсолодший. Живе за Баглаями, у бік саги, Ягор Катратий, запеклий садолюб. Одного літа, коли в садку його виноград наливався гронами, намислив старий поставити над кущами електропастуха. Тільки шарпне яке-небудь шпаченя за кущ — уже і «єсть контакт!», уже деренчить дзвінок у дідовій хаті, — вискакує розкошланий господар по тривозі. Звичайно, після цього нововведення навіть ті, кого раніше й не приманював Ягорів садок, тепер не минали нагоди потрясти кущі — цілу ніч дзвінок у хаті не змовкав. Довелося відмовитись старому від своєї раціоналізації. Те ж саме і з Івановою лавкою.
Зараз лавка вільна, — чи не тому й вільна, що господаря в хаті нема, що нікому вискакувати та полохати? Сама наче запрошує: сядь, студенте, відпочинь після трудів праведних! Навіть можна прилягти на лавці горілиць та ще й тут помугикати до нічних світил.
Тільки-но студент розлігся, відчувши себе в блаженстві супокою, як у відчиненім вікні з’явилася заспана Вірунька. Кругловида, повноплеча, злягла на підвіконня, білою пазухою до місяця світить.
Дивацтва контрактованого студента Віруньці добре знайомі, це ж тільки Микола має звичку о такій порі, не добрівши додому, розлягтися горічерева на чужій лавці, щоби знічев’я помугикати до зірок.
— Ловко ж ти вмостився, — подає Вірунька голос із вікна. — І співаєш гарно, тільки якби замовк, було б ще краще. Дітей мені побудиш.
— Мовчу. Співати заборонено. А думати?
— Нагнала якась уже думок?
— Ні, думки мої іншого характеру.
— Якого ж саме, коли не секрет?
— Обмислюю, Вірунько: чи не записатися мені в секцію класової боротьби?
— Об’яву таку в нас біля деканату вивішено: «Записуйтесь у секцію класової боротьби». в розумінні класичної тобто. Здорово?
Вірунька тихо сміється. Білі яблука щік поблискують, і плечі біліють, купаючись в місячнім молоці, і здається — пахне від неї молочно.